Ірена Карпа — Фройд би плакав

Ірена Карпа - Фройд би плакав

Книжки Ірени Карпи, на мою думку, є чимось на зразок нерафінованих згустків щирих, неПОКУЮВДЖЕНИХ (непо як?) соціальними штампами-шмампами емоцій із делікатними вкрапленнями ВИСОКИХ роздумів, дослідженнь та споглядань, стосовно всього на світі, самого світу, самого життя, самих людей, не тільки людей, та ще бозна-чого. І все це з нелюдською гармонійністю втілюється в життя за допомогою паперу, фарби, і літер.

Мясо — так називається пісня веселого гурту Тартак (feat. весела Ірена Карпа). І саме так я, мабуть, звик називати і сприймати її чтиво. Саме так, думаю, і зараз його назову, бож кожна книжка Карпи — то для мене справжнє смачнюще їдло. Для души і тєла (і мазгов!!!) так би мовити… (:

Зараз я розмірковую над тим, що мабуть було б дуже доречно одразу друкувати Карпівські книжки на папері з висококолоритних високоякісних Кримських (чи де там вони ще в Україні ростуть?) конопель, щоб вдячні читачі типу мене могли б «не відходячи від каси» доганяти ефект багатовекторної прози ефектом багатовекторних речовин. Прочитав сторінку, вирвав нафіг, зкрутив, зкурив, читаєш наступну сторінку…

На скільки я пам’ятаю, це третя книжка Ірени, до того ще було «50 хвилин трави», а ще до того «Знес Паленого». Ну а вже після Фройда були «Перламутрове порно» (Супермаркет самотності). А вже після Порно була «Bitches Get Everything» — книжка, яку я читав на парах всякої електротехнічної страсті («електротехніка — це піздєц» — афтограф Карпи в конспекті з ТОЕ (теоретичні основи електротехніки) одного з моїх друзяк, на презентації книжки «Bitches Get Everything» в Запоріжжі) в універі, книжка яку я після тих пар рятував з рук невблаганних прибиральниц (і таке було… ), і, нарешті, книжка, з якою я, слава всім Богам всесвіту, прийшов на презентацію цієї ж таки книжки, за участю самої авторки. В мене навіть є фотка з моментом винекнення на моєму примірнику афтографа авторки (я мабудь все життя це пам’ятатиму: напис «Be cool, stay wild» і поряд малюночок якоїсь прикольної явно приреченої на пожиттєву культовість жирафи). Кайф! Так, я буду це пам’ятати завжди. Навідміну від того, що хєр я пам’ятаю зараз кому я цю книжку потім дав почитати і де вона зараз живе… Але той день і та зустріч з людиною, котра ВСЕ ЦЕ ПИШЕ залишиться зі мною назавжди, як один з моментів життя, що відрізняються від інших вмістом підвищенної дози цікавості, щирості і, власне, самої по собі життєвості, чи то пак, живості.

Я з Запоріжжя, не був жодного разу навіть у Львові, не кажучи вже про Яремчу і таке інше, а вона ж «дитя карпатських гір», як пишуть про неї колєги, але все зрозуміло, якщо ти то відчуваєш, то не має значення з якої місцевості ти є. Навіть навпаки, я вважаю, є щось у цьому, коли ти ще ні разу не був в тому місці, яке ти відчуваєш, яке тебе пре ще до того, як ти там опинешся вперше. Саме то.

Зрештою, мені приємно. Приємно від того, що я запитав таки в Ірени, чи вміє вона танцювати, приємно було почути у відповідь «хєєєєєрово я танцюю, як стіральна машинка» (потім, до речі, я ще раз вичитав цю фразу наприкінці «Бічєз» і то було теж приємно), (: приємно від того, що я запросив її тоді до нас у команду бібоїв, щоб навчитися, приємно бути знайомим з реальною людиною з Харкова, що нереально-гармонійно вилилася в одного з персонажів тієї ж таки «Bitches Get Everything» — Надю Стогнэвіч. Приємно від того, що саме така творчість, творчість, яку я вважаю справжньою, мене так пре. Бож якщо мене пре справжнє, то я, мабуть, теж справжній. Це найголовніше. Бути справжнім. І це приємно.

Фройд би плакав сподобається всім, хто любить відчувати в своїх ніздрях запах подорожей, всім справжнім прибеханим бекпекерам (не плутай в Вудпекерами! (: якщо не в курсі — бекпекер (back — спина, pack — пак, мішок, рюкзак, наплічник англ. виходить — Backpacker — рюкзачник. Той хто подорожує, впихнувши всі свої пожитки до одного єдиного наплічника, мінімум комфорту, та фінансів, максимум километрів та вражень. Якось напишу окрему статтю про бекпекерів і їх бекпекерство), всім, хто споглядаючи глобус, думає щось типу «курва мать! стільки всього існує навколо, а я майже все життя товкуся на одному єдиному клаптику всього цього різноманіття, треба терміново кудись рвати», всім схильним до несподіваних перепадів настрою і несподіваних думок в найнеймовірніших напрямках, таких, які можна сміливо назвати словом «припізджені», всім кому подобається слово «припізджені» і всім, хто нарешті навчився те слово правильно писати й вимовляти.

Окрім справжнього скарба для вищезазначеного шизоїдного контингенту, книжка також вміщує в собі багато чого з приводу глибоких роздумів і деяких глибоких висновків що до соціуму, його впливу на особистість, соціально-побутових стереотипів, стандартів, клейм та подібного лайна. Герої книги з усім цим шлаком зтикаються, приймають, або шлють на хуй, намагаються знайти якоїсь визначеності або невизначеності, свободи чи пригоди, відповідальності чи її відсутності, простого людського щастя, або щастя не простого, складного й може навіть НЕ людського, а якогось божественного. До речі, в книжці багато Будди і тому, якщо тобі до душі Будда і все, що з ним пов’язано, рекомендую зануритись у читання. Навряд пожалкуєш.

Ще хочу сказати про так би мовити, філологічну цінність (читай «енергетичну цінність»). Якщо деяких бітмейкерів, музикантів, діджеїв я називаю «beatfuckers», то таких письменників і письменниць, як Карпа та її колєги, я б назвав «wordfuckers», або ж «languagefuckers». І ця потужна філологічна цінність раз по раз примушувала моментально вибухати після чергової «заліпухи», сторінки, слова, фрази, речення. БУууум…

Ось така книженція, на мою думку, безперечно варта того, щоб її прочитати, а потім подарувати людині, яка тобі подобається, щоб вона її теж прочитала (як зробив я). Обов’язково прочитаю всі інші книжки цьєї авторки, яких я ще не читав (читав Траву, Фройда й Бічєз, всі інщі — поки що не читав. Ще, наскільки я знаю, є «Добло і зло», а ще збірка «Цукерки, фрукти і ковбаси») і потім також висловлю все, що я про них подумаю. (:

МИР НАТХНЕННЯ ЛІТЕРАТУРА

 

Коментаторські P. S.

30.03.2011:

Зараз от пригадав ще одну цікаву річ, тобто факт, пов’язани із читанням Фройд би плакав. Річ у тому, що десь так курсі на третьому (чи може на другому, приблизно 2006-2008 р.) я вже починав читати одного разу цю книженцію, яку попросив у одногрупниці Іри, що любить Земфіру і просто чудова людина. Одна з трьох «нерозлийвода»-Ір нашої славнозвісної групи. Справа не в тому.
Справа в тому, що я почав читати книжку, а от закінчити ніяк не вдавалося, сессії-депресії-репресії, все таке, тому я цідив по сторінці на день іто ніфіга не доганяючи, бож у той час думав переважно про мідну обмотку ротора електродвигуна чи на крайняк, про те як же мені зробити ККД свого приводу чужколома, тобто «ігнейщьон моутів драйв», більш високим, блін.
Тому, протягом приблизно п’яти місяців я спромігся ледь-ледь долізти до середини книжки, а потім Іринка, що було логічно і зрозуміло — попросила книжечку назад. Тож «Фройд би плакав» залишився в моїй пам’яті розпиленим навпів, незакінченим, не кінченим і незкінченним. (:
Тоді мені було 18 чи 19 років.

І ось вже зараз (САМЕ ЗАРАЗ), майже через три роки з першої невдалої спроби прочитати «Фройд би плакав» повністю, майже через два роки, як я з горем навпів, через пінь-колоду «закінчив» універ з дипломом бакалавра і переїхав до іншої країни, приїхавши в рідне місто на Новий Рік, я купую цю книжечку і саме зараз от дочитую її таки до кінця… (:
Фішка (діжка, стрижка, кришка, відрижка) в тому, що головна героїня книги — Марла має 22 роки віку. Так само як і я ЗАРАЗ. Тоді коли я дочитав книгу ДО КІНЦЯ. Воно б нічого, але далі йде ще одна фішка.
Знову ж таки, у період моїх квітучих 18 років, міні до рук потрапив екземплярчик книжки Любка Дереша — Культ. Якби не моя подружка, яка розповіла мені про цю книжку і дала мені її прочитати, я б, можливо, і зараз не знав би, що вона (книжка) існує.
І знову моя розгільдяницка натура взяла верх, книжку я почав… і не дійшов навідь до 30 сторінки… (: подружка, яка дала мені книжку наполягала на прочитані, бож то КУЛЬТ. Однак, в решті решт, минула купа часу, Культ не був прочитаний навідь до половини, тож подружка, як і в випадку з «Фройдом», забрала його назад.
Ще одна почата і ніфіга не закінчена розповідь…

Ну а тепер, кульмінація, типу. САМЕ ЗАРАЗ я дочитую Культ… Який придбав тоді ж, на останній Новий Рік, разом із Фройдом, та ще килькома книжками. І ВСЯ СПРАВА У ТОМУ, що головному героєві Культа — Банзаю — теж 22 роки! Як і мені ЗАРАЗ.

Так, можливо, не було б ніякої різніці, прочитав би я ті книжки у 18, чи зараз, у 22, але ж прикольно, ге? Наче якісь містичні простирадла янголів-хранителів закривали від мене ті сторінки у мої 18 років і просто тупо ВСУЧИЛИ мені їх під самі очі САМЕ в мої 22. Видно, сам Будда благословив нас (мене, власниць книжок, книжковий магазин, де я купив такі самі копії і самі книжки) на те, щоб таке от співпадіння здійснилося.
Випадковості, напевно, дійсно НЕ випадкові…

Ще трохи P. S. Зараз я дочитую Культ і мУваю ком бек ту Юкрейн, і коли розгребуся з переїздами та іншими -їздами — одпишу резензію та враження з приводу Культу (а вражень там буде дофігіща). Як завжди, в розділі ЧтиВО.

Па-па

 

… КУЛЬТ Любка Дереша було дочитано 9 квітня 2011 року… (:

… а ще потім прочиталася Жаданівська «Марадона».





ПодписьКА


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *